Увага! Нова книга!

11 Травня 2017 - 13:30

Шановні друзі!

Читання книг – це завжди цікаве і захоплююче заняття!

Читати книги, які тільки надійшли до бібліотеки – вдвічі приємно.

Пропонуємо вам  книги, які надійшли до фондів ЦБС  м. Торецька  у  квітні 2017 р.

Ці книги не залишать вас байдужими!

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

 

Слов’янськ у війні 2014 року[Текст]/ Ідея створення та впорядкування В.П.Скрипника.-Слов’янськ.: Видавництво «Друкарський двір»,2016.-232 с.

 

Не зовсім звичайною книжкою, а своєрідним дайджестом називає збірник «Слов’янськ у війні 2014 року» автор концепції видання та його упорядник, ветеран журналістики Віктор Скрипник. Він пережив трагічний період в житті міста разом із його мешканцями, але на відміну від більшості земляків робив усе, що може громадянин і журналіст, щоб Слов’янськ якнайскоріше звільнили від окупантів. Навіть відкритого листа президенту сусідньої держави написав на «понятном ему языке» на першій сторінці обласної газети «Донеччина», яка тоді ще виходила в Донецьку і якимось дивом доставлялася поштою в заблоковане терористами місто.

Історики майбутнього писатимуть про ці події на основі ретельно перевірених фактів, але в пам’яті учасників та очевидців 2014 рік залишився певною калейдоскопічною картинкою, складеною з миттєвих вражень, повідомлень в пресі, відгомонів у розмовах оточуючих. Саме такий своєрідний «зріз історії» подає у своїй книзі «Слов’янськ у війні 2014 року» відомий слов’янський журналіст та краєзнавець Віктор Скрипник. Добірка газетних статей, власних роздумів, уривків з художніх творів, написаних по гарячих слідах тих подій, дозволяють не просто проаналізувати обставини, але зануритись в історію як очевидець. Це не можна назвати власне розповіддю, це скоріше фотографія подій, зроблена з певного ракурсу. Очевидець, від імені якого ведеться розповідь, є людиною патріотично налаштованою, однак із достатньо виваженою, далекою від радикалізму позицією. За тим колом преси, яке він переглядає, можна зробити висновок про вищий за середній інтелектуальний рівень та серйозний життєвий досвід. Саме таке коло громадян і є передусім творцями історичної пам’яті в її першому, безпосередньому варіанті.

Фіксація подій розпочинається із тих передумов, що призвели до захоплення Слов’янська політичними авантюристами. Колись на основі незаперечних фактів та документів міжнародні суди дадуть остаточну оцінку, з кого складалась та зграя, скільки в ній було представників професійних спецслужб сусідньої держави, скільки місцевих кримінальних елементів. У книзі ж В. Скрипника висвітлюються безпосередньо обставини, що передували трагічним подіям – безвідповідальність місцевої влади, яка нічого не зробила для заспокоєння ситуації, злочинна бездіяльність органів охорони правопорядку, шалена пропаганда російських та деяких місцевих ЗМІ. Все це накладалось на специфіку самоідентифікації переважної більшості місцевого населення, для якого головним є власне подвір’я, а не країна. Тому уникнути війни ставало все важче.

Дуже чітко постають у книзі жахливі дні окупації. Газетні матеріали й художні твори переплітаються й говорять про одне – страх, безправ’я, насильство. Знищення або залякування журналістів, місцевих активістів з державною позицією. По всьому місту озброєні люди, укріплення, військова техніка. Містом керують маргінальні персони, що невідомо звідки взялись. Люди змушені тікати з рідного міста або жити в постійному напруженні. Крихітна меншість вирішує долю цілого міста, спираючись на військову силу. І в той же час в місті йдуть якісь звичайні життєві процеси – працюють лікарні, школи, комунальні підприємства. Не знаючи, що їх очікує в майбутньому, не отримуючи заробітної платні, часто не маючи керівників, люди все ж виконують свою роботу. Ця ситуація абсурду дуже яскраво постає на сторінках книги, автору вдалося передати і враження безкінечності цього лиха.

 

Тихий,  О. Думки про рідний Донецький край. Т1  [Текст] /О. Тихий /Упор. В. Овсієнко, Л. Олійник, ф. Півень Є , Є. Фіалко, . – Донецьк: Донеччина, 2012. –416с.
Книга «Думки про рідний донецький край» – збірка статей та листів  Олекси Тихого. Філософ і відданий Україні публіцист Олекса Тихий був однією з визначальних фігур українського націоналістичного руху в ХХ столітті. У книзі зібрані матеріали з різних джерел. Разом вони склали єдиний гарячий протест автора проти втрати «українськості», заміни рідної культури на російську, відмови від національних цінностей, характерного для радянського періоду історії України. Автори В.В. Овсієнко, М.В. Олійник, В.Ф. Півень і Є.Б. Фіалко впорядкували літературно-філософська спадщина репресованого Олекси Тихого, і дали йому можливість воскреснути в новий час. Може бути, саме зараз потреба в такій публіцистиці коштує в Донбасі і решті України особливо гостро.

 

Півень,  В.  Думи про Олексу Тихого. Поезії. Наукові статті. Публіцистика. Фотодокументи. До 90 річниці з дня народження філософа, педагога та правозахисника Олекси Тихого./В.Півень.-Слов’янськ: Вид Б.І.Маторіна, 2016.-255с.

Збірка поезій, статей та фотодокументів «Думи про Олексу Тихого», авторство якої  належить Володимиру Півню, кандидату філологічних наук, доценту кафедри педагогіки й управління освітою. «Думи про Олексу Тихого» це авторська спроба синтезувати поетичне слово, дослідницькі роздуми та фотодокументи в одне ціле з метою донесення до широкого загалу ідей нашого геніального земля.

Запрошуємо до читання!  Історія рідного краю – це цікаво!

 

Кущ, Павло. А Б В , або Операція «Ставкозавр» [Текст] : для мол. та серед. шк..віку / Павло Кущ.  – Донецьк :  Національна спілка письменників України , журнал «Донбас» , 2014 . – 268 с.

Повість «АБВ, або Операція «Ставкозавр» донецького письменника розповідає про пригоди сільських хлопчаків, вийшла ще довоєнного 2014 року. Нині до Києва Павло Кущ приїхав уже з новинкою — щойно виданою книжкою «Чотири нявкісти і він», у якій про війну на Донбасі дітям розповідають… звичайні хатні коти.

Павло Вікторович зовні не схожий на дитячого письменника, а тим паче — письменника-гумориста, бо в нього занадто сумні й серйозні очі. Цей сум, як і туга за колишнім, «довоєнним» життям, з’явилася в очах П. Куща з травня 2014-го, коли він, захопивши лише найнеобхідніші речі, вивозив родину з розбурханого «русским миром» Донецька до Києва. Залишатися в місті, де заїжджі козачки і маргінали обіцяли знищити українців (а для них україномовна родина Кущів однозначно була бЕндерівцями), ставало дедалі небезпечніше. Сподівався, що вимушена подорож триватиме кілька місяців… та ось уже третій рік поспіль він є власним кореспондентом «Урядового кур’єра». Нині Павло Кущ живе між Краматорськом, звідки вирушає за репортажами в міста і села підконтрольного Україні Донбасу, та Києвом, де у статусі вимушених переселенців мешкає його сім’я. Вони досі сумують за українським Донецьком, де Павло Вікторович очолював обласну організацію Національної спілки письменників України, а його сини навчалися в українській гімназії. Там залишилася не просто домівка, а цілий світ… Коли меншому синові Тимофію передали з Донецька його шахові нагороди, він зрадів їм більше, ніж колись радів першому комп’ютеру.

Саме в Донецьку 1999 року вийшла у світ перша дитяча книжка Павла Куща «Далі буде…», назва якої виявилася пророчою, бо далі за кілька років цих книжок було вже дванадцять. Письменник ще жартував, що його «творчість — як сало з проріззю: книжки гумору виходять по черзі з дитячими книжками». Всі свої книжки Павло Вікторович писав на основі спогадів дитинства, яке минуло в селищі Андріївка Запорізької області.

— Ці спогади невичерпні, — каже письменник, — бо кожного разу, коли  закінчував писати книжку, думав, що написав уже про все, що пам’ятав. Але минав час, і спогади дитинства знов наздоганяли мене, підказуючи сюжет для нової книжки…

Мабуть, історій про пригоди сільських друзів-шибайголів у Павла Куща вистачило б ще не на одну повість, якби не події на сході…

— Після пережитого стресу я рік, крім інформації та репортажів до газети, не міг нічого писати, жодного рядка гумору чи дитячої прози, — розповідає П. Кущ. — Їздив по містечках і селах, переховувався під час обстрілів у підвалах, спілкувався з дорослими та дітьми, які за цей час теж подорослішали, спостерігав і слухав…

А потім, після року мовчання, Павло Вікторович написав новий твір, головними героями якого є… звичайні хатні коти, котрі знаходять притулок у підбитому танку, допомагають одне одному вижити та ще й помститися ворогу. Їхні пригоди схожі на пережиті страхи дітей Донбасу, але вони зовсім нестрашні, бо чотири «нявкісти» завжди хитріші та спритніші за ворога. Павло Кущ називає свою книжку «гуманітарною допомогою».  Письменник згадує Остапа Вишню, який обрав дідів для твору «Зенітка» для того, щоб показати, що з ворогом воювали всі, хто мав силу тримати в руках якщо не гвинтівку, то бодай вила… «Бо головна правда життя полягає в тому, що підступному ворогу, який розпочав гібридну війну і загарбав частину Донбасу, протистоять не тільки жителі всієї України, а все-все живе, — каже П. Кущ.